Чорнобильська трагедія. Згадки і пам'ять... |
||||
|
 У самісінькому центрі Сум, неподалік від його головних адміністративних закладів розташований порівняно невеликий триповерховий будинок. Але його добре знають не лише сумчани, а й немало жителів населених пунктів області. Тут завжди працювала значна кількість установ найрізноанітнішого спрямування — від засобів масової інформації до громадських організацій. У справах бували визначні особистості, зокрема, у 1997-1999 роках — знаний в Україні суспільний діяч, народний депутат В'ячеслав Чорновіл. І зараз тут працюють газети і видавництво, Фонд соцзахисту інвалідів, штаби деяких політичних партій, громадських формувань. Саме тут розташувався й обласний офіс Всеукраїнської громадської організації інвалідів “Союз Чорнобиль України” та відповідної “чорнобильської” екологічної партії. Обласна організація “Союзу Чорнобиль”, яку вже багато років очолює Григорій Демченко, проводить немалу роботу по згуртуванню лав учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та евакуйованих осіб із зони радіоактивного зараження території, вирішенню питань їх соціального захисту, сприяння організації оздоровлення. Мають у цьому підтримку обласної влади. Як відомо, у 2011-у виповнюється 25 років аварії на Чорнобильській атомній, що мала страшні наслідки для населення, навколишнього середовища, економіки не лише України, а й Білорусії, Росії, багатьох європейських країн. Та з перших же днів аварії дуже важкий тягар по її локалізації, ліквідації наслідків, а згодом підтриманню в безпеці об'єктів атомної станції ліг саме на плечі українців. Сотні тисяч наших земляків - спеціалісти різних сфер діяльності, солдати і офіцери діючих військових підрозділів та звільнені у запас, водії і будівельники, інженери і зв'язківці, чоловіки і жінки, ризикуючи своїм здоров'ям, навіть життям ставали на боротьбу з розбурханим атомом. Серед справжніх героїв, які, працюючи в надзвичайно важких умовах, приборкували смертельно небезпечну стихію, і цим захистили світ від можливих ще жахливіших наслідків аварії на ЧАЕС, було і немало вихідців з Сумської області. З нагоди 25-ліття чорнобильських подій, керівництво обласної організації Всеукраїнського “Союзу Чорнобиль України”, обласної ради Сумщини та облдержадміністрації вирішили влаштувати поїздку представників “Союзу Чорнобиль” на Київщину — по населених пунктах зони відчудження, на атомну станцію, де вони працювали, починаючи з тривожної весни 1986 року. Пропозиція викликала зацікавленість з боку “чорнобильців” - ліквідаторів аварії і евакуйованих із зони забруднення, а нині жителів Сумщини. У визначений день представники Сум, населених пунктів області зібрались до офісу облорганізації “Союзу Чорнобиль України”, на комфортабельному автобусі вирушили в напрямку столиці України. Попереду було близько тисячі кілометрів дороги. Як оголосив голова облорганізації “Союзу Чорнобиль України” Григорій Демченко, план передбачався такий: прибуття до Києва, ночівля у одному з санаторіїв у приміській зоні відпочинку Пуща-Водиця, наступного дня — переїзд до Чорнобиля, ознайомлення з містом, поблизу якого жили і працювали й сумчани у 1986-1987 роках, потім відвідання Прип'яті — колись молодого, сучасного, перспективного населеного пункту, що зростав і розвивався одночасно з атомною станцією — і разом з нею припинив своє існування. І, звичайно, побачить делегація головний об'єкт — Чорнобильську АЕС, зміни, що відбулись тут за чверть століття. Все це не могло не схвилювати учасників поїздки. Хтось подумки повертався в ті роки, коли виконував завдання з ліквідації наслідків вибуху та пожежі на 4-у реакторі станції, згадував складнощі роботи, товаришів, з якими разом ризикував усім заради приборкання атомної стихії, враження від перебування в небезпечній зоні, побутові подробиці проживання там. А хтось ділився своїми спостереженнями з товаришами по нинішній поїздці, слухав їхні згадки про перебування “у Чорнобилі” — так узагальнююче називали ліквідатори усі місця, де доводилось їм працювати після аварії — чи то була територія самої станції, чи населені пункти поблизу. Розмови не стихали ні в автобусі, ні на коротких зупинках для перепочинку, а з наближенням до Києва ставали лише активнішими. До речі, у зв'язку з круглою датою від дня аварії на ЧАЕС, тим подіям посилену увагу приділяють нині засоби масової інформації — в газетах і журналах, на телебаченні і радіо останнім часом з'явилось немало матеріалів, які повертають до трагічної суботи 26 квітня 1986 року, наступних подій, коли ліквідаторам наслідків аварії доводилось як колись на фронті собою прикривати від невидимого ворога мільйони життів інших людей, до яких теж міг дістатись випущений на волю, некерований, смертельноне-безпечний атом. Звичайно ж, вкотре говорили про причини аварії на станції. Збігають роки, з'являються нові подробиці тієї страшної ночі 26 квітня, більше розповідають спеціалісти атомної станції, учасники ліквідації наслідків вибуху перших, найнебезпечніших місяців. Навіть існуючі вже висновки авторитетних комісій у чомусь доповнюються, переглядаються. Чимало документів, відеокадрів, до яких колись мало доступ досить обмежене коло осіб, тепер можна знайти у друкованій пресі, телепередачах, в інтернеті. Звернув на себе увагу підготовлений нещодавно телеканалом “1+1” фільм “Чорнобиль. Загубле-ний світ”, в якому органічно поєднані документальні свідчення й інсценування подій акторами. З перших вуст можна було почути як все відбувалось, мало не похвилинно, — від тодішнього директора ЧАЕС Віктора Брюханова, заступника гол. Інженера з питань ядерної безпеки Миколи Капрана, старшого інженера Олексія Бреуса, нач. зміни 4 реактора Віктора Смагіна, деяких інших фахівців станції, учасників локалізації аварії, керівників таких підрозділів та голови Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів Анатолія Колядіна. Йшла мова й про те, що свою роль у розвитку подій відіграв так званий людський фактор. Наскільки багато залежало від уміння персоналу атомної станції, окремих її відповідальних осіб діяти в екстемальній ситуації, ліквідатори з Сумської області говорили, проїжджаючи вже Києвом, його передмістями, тихими вуличками Пущі-Водиці, згодом влаштувавшись у зручних номерах санаторію “Маяк”. Споглядали красиві краєвиди знаменитої столичної зони відпочинку, дякували організаторам поїздки за хороші побутові умови для делегації — і продовжували згадувати квітневі дні чвертьвікової давності. Це було головною темою розмов і в автобусі наступного дня, коли вирушили безпосередньо на Чорнобиль... Як тепер відомо, на 25 квітня 1986 року була запланована зупинка 4-го енергоблоку Чорнобильскої АЕС для чергового планово-попереджувального ремонту. Під час таких зупинок зазвичай проводять і різноманітні випробовування обладнання, як регламентні, так і нестандартні, за окремими програмами. Подібне було намічено і того разу. Для забезпечення потрібних умов, необхідно було помітно знизити потужність реаектора, зокрема, до 700 мВт теплових. Але вона почала падати і нижче регламентних відміток. Втримати потужність у дозволених межах не виходило. Вдавались до різних спроб припинити негативні процеси, що розпочинались у реакторі, зокрема, як висловлюються атомники, його отруєння. Потужність тимчасово вдалось дещо підняти, але при тих її показниках замало було охолодження, температура теплоносія різко пішла вгору. Та намічений експеримент продовжувався. І ось 26 квітня о 1 першій годині 23 хв. 39 сек. на пультові оператора було натиснуто кнопку аварийного захисту АЗ-5. Відповідно, поглинаючі стрижні почали рухатись в активну зону. Однак, як згодом з'ясувалось, через їх невдалу конструкцію і занижений (не регламентний) оперативний запас реактивності реактор не був заглушений. У наступні кілька секунд реєструвались сигнали, що свідчили про надто швидке зростання потужності, і реєструючі системи почали відмовляти. Більшість свідків події говорять, що за мить пролунали два потужних вибухи і до 24 хвилини на другу годину ночі реактор повністю зруйнувався... По особливому сприймались всі ці факти саме тут, коли делегація ліквідаторів наслідків аварії впритул наблизилась до місць, де вони 25 років тому разом з тисячами представників багатьох регіонів України, Білорусії, Росії стали до боротьби з невиданим досі лихом — на той час вибух чорнобильського реактора у світі був найбільшою катастрофою такого плану. Стовідсоткового розуміння того, що, коли, в якому обсязі слід було робити, здається, навіть не мали. Нині звучать заяви, що ті чи інші дії, можливо, варто було проводити не так, чи не в таких обсягах. Але це зараз. А тоді всі сили і засоби були задіяні на те, аби приборкати неймовірне лихо, що несло смертельну небезпеку для населення України і десятків держав навколо неї. Ядерна нашестя не знає кордонів. Тим часом, автобус з делегацією “чорнобильців” з Сумської області в'їжджав на вулиці самого Чорнобиля. Щойно було пройдено контрольно-пропускний пункт з незвичною назвою “Дитятки” (від сусіднього найближчого села). Доки представники відповідних служб перевіряли списки, паспорти, працювали дозиметристи, учасники поїздки мали змогу оглянути територію, капличку, збудовану з нагоди 20-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС та в пам'ять про загиблих під час ліквідації її наслідків співробітників органів внутрішніх справ. З новою силою огорнули спогади — адже через цей КПП більшість з ліквідаторів прибували до атомної станції, добре пам'ятають ті надзвичайно важкі тижні вахти, що далеко не завжди закінчувалась у визначені раніше терміни. А місцеве населення тут залишало небезпечну територію, вирушаючи поки на тимчасове проживання в інші регіони. Всі так сподівались — на тимчасове... А виявилось, що на десятиліття, для більшості — назавжди. Стоять тепер у Чорнобилі покинуті хати — без парканів, з забитими вікнами, перекошеними дверима, стінами, що починають осідати та дахами, які провалюються під тиском часу... Зовсім небагато людей ризикнули, повернулись до своїх обійсть, живуть тепер, як мовиться, на пташиних правах... Без можливості працювати, практично без надії, що за одміряні їм долею роки зможуть побачити тут справді позитивні зміни. Надто багато біди приніс на ці землі колись мирний атом. Хоча і не можна сказати, що Чорнобиль зовсім обезлюднів. Відтоді, як 25 літ тому ядерне полум'я над колишнім четвертим реактором приборкали, чимало міських багатоповерхівок обжили фахівці, котрі продовжують ослуговувати атомну станцію, її зупинені, законсервовані об'єкти і ті, які повинні фунціонувати далі. Люди працюють вахтовим методом, щодня долаючи приблизно 10-15 кілометрів, що віддаляють Чорнобиль від АЕС, якій місто дало своє ім'я. До речі, навколо немало населених пунктів з назвами, які нині навіюють досить сумні думки: Чорнобиль, Копачі, Страхолісся... Ніби закладено було трапитись у ціих краях великому лиху... Хоча насправді, як переконуть місцеві краєзнавці, немає в тих назвах таких символів — зокрема, чорнобильником називають рослину полин, що у значній кількості росте навколо. А перша згадка про Чорнобиль в історичних документах досить давня - датована 1193 роком. Після Люблінської унії він потрапив під контроль Польщі. В середині XV століття ці землі контролювало Велике Князівство Литовське, згодом споруджений тут замок було перетворено у справжню фортецю, а місто стало повітовим центром. У 1793 році Чорнобиль увійшов до складу Российскої імперіії. Тут жили українські, польскі селяни й немала кількість євреїв. У 1898 число жителів становило 10.800 і згодом у радянські часи зросло не дуже помітно — до 13, максимум 15 тисяч. Швидше за все, нині мало хто в інших краях і чув про цей невеликий населений пункт, коли б не страшна аварія у 1986 році, через яку постаждало стільки людей і Чорнобиль потрапив у десятку екологічно найзабрудненіших територій світу. Делегація ліквідаторів її наслідків, евакуйовані із небезпечної зони нині з хвилюванням ступали цими вулицями, спостерігала за тим, як змінилось місто через 25 років після вибуху реактора на АЕС. До речі, саме з нагоди такої круглої дати, життя в Чорнобилі помітно активізувалось: ремонтувались дороги, фарбувались головні споруди його центру, розбудовувався сквер — з алеями, вздовж яких підніматимуться молоді дерева, асфальтованими доріжками, різноманітними пам'ятними знаками, що нагадуватимуть поколінням про чорний квітень 1986 року, назви місцевих населених пунктів, що спустіли, зруйнувались, у які невідомо коли і чи повернуться люди... Нині сюди їдуть люди — ті, для кого ця земля була батьківською, а також, хто рятував її в часи лихоліття, аби пригадати події чвертьвікової давнини, вшанувати пам'ять героїв локалізації і ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції, в тому числі ї з Сумщини. Учасники нинішньої поїздки, які бували у Чорнобилі після аварії, пригадуєть багато знайомих об'єктів, будов. Ось. Наприклад, у цій, колись вели харчування “чорнобильців”. Тут працювала і Ганна Круглик. Зараз не втрималась, зайшла в середину — і зустріла жінку, яка теж у свій час трудилась по обслуговуванню ліквідаторів. Тепер схввильовано ділиться з друзями пережитим. Оглянувши ще деякі пам'ятні для них місця у Чорнобилі, ліквідатори наслідків вибуху на АЕС у 1986 році, вирушили далі за запланованим маршрутом поїздки з нагоди 25-ліття аварії на Чорнобильській атомній. Тепер вже через контрольно-пропускний пункт “Лелів”. Чергова перевірка — і автобус рухається ділянкою ще суворішого контролю зони відчудження. Вона була створена у 1988 році заради обмеження вільного доступу на території радіоактивного ушкодження. Сягає 30 кілометрів у діаметрі. Входять до неї міста Чорнобиль і Прип'ять, закритий військовий об'єкт “Загоризонтна радіолокаційна станція ”Дуга” (так званий “Чорнобиль-2”), чимало населених пунктів Іванківського і Поліського районів Київської області та частина Житомирської області до кордону з Білоруссю (до речі, звідси до сусідньої держави — якихось з десяток кілометрів). Зрозуміло, села тут виселені, за десятиліття, що минули, занепали, поросли чагарниками. Не можна без болі дивитись на запустіння цього колись квітучого, багатого краю... А у вікна автобуса вже були помітними споруди головної мети нашої поїздки — Чорнобильської атомної електростанції. І сумновідомий тепер усьому світові корпус 3 і 4-го енергоблоків зі смугастою, взятою у металеві конструкції трубою, і десятки інших головних та допоміжних споруд. Продовгуваті, світлі корпуси з лініями порівняно невисоких труб — то будови 1 і 2-го енергоблоків. Вони, як перша черга ЧАЕС, були споруджені у 1970-1977 роках. Будівництво другої черги (3 і 4-й блоки) завершилось наприкінці 1983 року (отож реактор, який злетів у повітря у квітні 1986-го пропрацював лише близько 2,5 років...). У 1981-у за 1,5 км на південний схід від першого майданчика було розпочато роботи третьої черги — на 5 і 6 енергоблоках, поряд зводились і стіни велетенських градильних для технологічного охолодження систем. Ступінь готовності новобудов дуже високий, але після квітневої аварії на станції усі роботи тут були припинені. До речі, чимало хто вважає, що Чорнобильська атомна повністю зупинилась після вибуху 4-го реактора. Це не так. Через високу радіаційну небезпеку діяльність АЕС як виробника енергії з весни 1986-го справді була згорнута, але в наступні місяці активно велось спорудження «саркофагу» над зруйнованим 4-м блоком, дезактивація всієї территорії та відновлення різних виробничих об'єктів. Країна потребувала багато електроенергії, виключення з діючого ланцюжка Чорнобильської станції дуже відчувалось і в жовтні 1986 року перші два блоки знову ввели в дію. У грудні 1987-го запрацював навіть третій енергоблок, — сусід колишнього 4-го. Однак то була тимчасова ситуація. 25 грудня 1995 року між урядами Украини, країн «великої сімки» і Комісією Євросоюзу підписано Меморандум, відповідно до якого почалась розробка програми повного закриття станції. Рішення стосовно першого енергоблоку прийнято 30 листопада 1996 року, а другого — 15 березня 1999-го. Ще через рік вийшла постанова Кабміну щодо досрокового припинення експлуатації блоку № 3. А 15 грудня 2000 року о 13:17 за наказом Президента України під час трансляции телемосту «Чорнобильска АЕС — Національний палац «Україна» поворотом ключа аварійного захисту (АЗ-5) було зупинено останній працюючий реактор ЧАЭС. Атомна станція припинила генерацію електроенергії. Отож делегація ліквідаторів наслідків аварії з Сумщини оглядали тепер досить специфічне підприємство — ніби й не працююче, але за бетонними стінами якого причаїлась величезна енергія, до того ж надзвичайно небезпечна у разі, якщо над нею втрачають контроль. Тому значна кількість фахівців продовжують нести тут постійну вахту, забезпечують стабільність ситуації на об'єктах Чорнобильської АЕС. А на цьому майданчику перед головним адміністративним корпусом споруджено меморіал, який щодня нагадує про руйнівну силу атому, на боротьбу з якою весною 1986-го стали тисячі людей — персонал станції, прислані на допомогу спеціалісти й просто робітники з усіх куточків країни. А першими спопеляючий вогонь зруйнованого 4 реактора зустріли пожежники — з депо самої станції, Чорнобиля, сусідніх населених пунктів. Вони зробили усе від них залежне, аби приборкати стихію. Однак мало кому з них вдалось зберегти здоров'я, вижити після тієї роботи на самопожертву, заради життя інших людей. Оглядаючи зараз територію станції, практично кожен з членів нашої делегації висловлював приємне здивування стосовно зовнішнього вигляду споруд та майданчиків навколо — все доглянуте, привабливе. Зовсім не такою пам'ятають атомну станцію ті, хто працював тут після аварії з 4 реактором — повсюди нагромадження шматків стін, даху, зіпсованого обладнання, будівельних матеріалів, техніки. І над усім цим панує невидима пелена радіоактивного забруднення, рівень якого виходив за всі можливі межі безпеки. А люди, змінюючи один одного, по 14 годин виконували неймовірно важку, ризиковану роботу. У документальному фільмі телеканалу “Ера” “Дзвін Чорнобиля” є кадри, що зафіксували немало хвилюючих подробиць ходу ліквідації наслідків аварії — у перші, найскрутніші після неї місяці. На них, зокрема, бачимо й ряди спеціальної техніки, викликаної в той період у Чорнобиль з відповідних військових та цивільних підприємств. У тому числі й колони по ремонту свердловин Полтавського тампонажного управління, що базувалась на півдні Сумщини, в Охтирці. На цих зйомках показані саме підрозділи наших тампонажників, які працювали на ЧАЕС. Був серед них і Геннадій Саєнко. Тут, на майданчику, де нині встановлено пам'ятники героям Чорнобиля, учасники подій, що розгортались чверть віку тому, по-особливому сприймали все побачене, згадували про свою участь в оперативних заходах. Повернемось до розпочатої розмови: все ж — чи можна було уникнути грізної аварії і таких масштабних наслідків? Ми вже говорили про те, що свої наслідки могли мати деякі дії відповідальних осіб, котрі працювали на станції у зміні з 25 на 26 квітня 1986 року, найперше, пов'язані з проведенням запланованого експерименту. Такі висновки зробила Державна комісія, сформована на найвищому рівні для з'ясування причин катастрофи. В цілому підтримала цю точку зору і міжнародна коміісія МАГАТЕ. В той же час стверджувалось, ща аварія швидше за все сталась через малоймовірний збіг обставин від нетримання персоналом регламенту експлуатації, в тому числі й виведення з роботи справного технологічного захисту, що зупинив би реактор ще до того, як він вийшов на небезпечний режим. Але згодом, в ході проведення нових досліджень, зокрема, у 1991 році комісією Держатомнагляду Союзу РСР було дано висновок про те, що збої в роботі реактора в результаті окремих дій оперативного персоналу, призвели до таких катастрофічних наслідків і через недоліки в самій конструкції реактора, хоч автори проекту й називали його чи не найнадійнішим у світі. Отож, як гірко це не звучить — зібрались докупи усі негативні обставини... У що все це вилилось, і як довго ще спокутувати той страшний “збіг обставин”... У відеорозповіді з нагоди 25-ліття від дня аварії на ЧАЕС варто було пригадати її причини. Але головний акцент хочемо зробити на іншому: у тій надзвичайній ситуації наші люди вкотре довели усьому світові, що вони — велика сила, що у найскрутніші періоди вміють згуртуватись і мужньо виступити на зустріч будь-якій небезпеці. Ми могли б ще немало розповідати про поїздку делегації сумчан на поліську землю, яка найбільше постраждала від вибуху 4-го реактора АЕС. Окремої розповіді заслуговує зустріч з Прип'яттю — свого часу наймолодшим і найсучаснішим містом Радянського Союзу, котре було збудовано саме для фахівців атомної станції. Нині це справжнє місто-привид, де немає жодної живої душі і лише будови дивляться на світ чорними проваллями розбитих вікон. Хотіли б ми більше розповісти і про людські долі, на які наклала відбиток чорнобильська катастрофа. Все це згодом буде обов'язково. А сьогоднішню розповідь завершимо розмовою з людиною, якій довелось евакуюватись з рідного Чорнобиля, краю, де народилась, жила, будувала плани на майбутнє. Аварія на АЕС змінила все. Оксана Коломієць тепер оселилась на Сумщині. Але з непереборним хвилюванням згадує суботу 26 квітня 1986 року. А які враження від нинішньої поїздки у Чорнобиль з делегацією Сумщини? Так, невимовним болем у серцях кожного з нас озивається чорнобильська катастрофа. І з особливим відчуттям нині говоримо - пам'ять і шана усім тим, хто зумів подолати розбурханий атом Чорнобильської АЕС у 1986 році і згодом робив усе, щоб таке горе не повторилось. |
| Останнє оновлення ( Понеділок, 16 травня 2011, 11:20 ) |
