|
 Нашу землю недарма називають краєм служивих людей, які здобували йому славу своєю мужністю, готовністю на все заради захисту Вітчизни від нападників. Саме заснування Охтирки пов'язане зі створенням укріплень від зазіхань ворога. За найбільш поширеною версією, першою письмовою згадкою про острожок і башти на Охтирському городищі, що на річці Ворсклі вважається лист воєводи Толочанова до Посольського приказу від 29 вересня 1641 року. У 1654 році сюди прийшли переселенці з Правобережної України і заснували поселення вже на річці Охтирці. Через рік тут мали охтирську засіку, яка увійшла до складу Бєлгородської засічної межі. Для захисту південних рубежів Російської держави створюються слобідські полки, в тому числі, Харківський, Сумський та Охтирський. І через кілька віків у нашому місті зберігся умовний поділ районів на сотні. Представники нашого полку брали участь у багатьох локальних і справді історичних битвах. Зокрема, для відпору військам шведського короля Карла ХII було створено немало опорних пунктів московської армії на території нинішньої Сумщини. Вважається, що у грудні 1707 року для перевірки готовності вояків і укріплень до Охтирки особисто приїздив цар Петро I.
Однак національна налаштованість козаків, шана до них серед народу, права і вольності вояків з України стали не до вподоби за царювання Катерини II. До того ж, вважалось за необхідне створити в державі регулярну легку кінноту. Було проголошено про ліквідацію полково-сотенного устрою та утворення на цій основі формувань гусар. В Охтирці такий полк розпочали створювати в березні 1765 року. Вся історія походів наших гусар говорить про їх неабияку хоробрість і військовий талант. Вони брали участь у війні з польськими конфедератами, російсько-турецькій. Дуже успішною була участь Охтирського гусарського під час Вітчизняної війни 1812 року. У квітні сюди було зараховано Дениса Давидова — ад'ютанта і учня полководця Багратіона. З ним гусари вели і партизанську війну, і наступальні операції при звільненні Європи, а згодом виступали і в переможному параді у Франції.
Летіли роки, десятиліття... На деякий час призабуте слово “козаки” знову виринуло аж після Жовтневої революції 1917 року. За нею розгорілась громадянська війна — дуже важкою, кровопролитною була вона для наших земляків. З жителів Охтирки та навколишніх населених пунктів формувались загони для полку Червоного козацтва під командуванням Віталія Примакова. Мужньо воювали проти денікінців, зокрема, охтирчани Дейниченко, Кобзар, Конвісар — родичі останнього і досі живуть у нашому місті.
А попереду була ще страшніша й триваліша за часом сторінка історії — Велика Вітчизняна війна. У перші ж її місяці до діючої армії пішли близько 19 тисяч наших земляків, з них 2, 5 тисячі — добровільно (в період після визволення краю від гітлерівців — ще 9 тисяч). Бойові дії на Охтирщині тривали у жовтні 1941-го, в лютому, березні, серпні 1943 року. А загалом охтирчани громили ворога на всіх фронтах — від Ленінграда до Севастополя, від Курська і Москви до Львова, Варшави, Будапешта, Берліна. Нев'янучою славою вкрили себе тисячі рядових бійців та офіцерів Радянської Армії, життя яких розпочиналось у тихому українському містечку поблизу Ворскли. Вихідці з Охтирки та району сміливо піднімались в атаку з окопів, вміло керували танками, воювали в небі і на морі, вели за собою полки. Наш земляк Олексій Берест у травні 1945-го командував групою, що встановила прапор Перемоги над берлінським рейхстагом. З війни не повернулось більше 11,5 тисячі наших земляків, від рук фашистів загинуло більше 5 тис. мирних жителів.
Сьогоднішні покоління бережуть пам'ять про воїнів Великої Вітчизняної. Діють Курган бойової слави, Монумент безсмертя, десятки пам'ятників на території міста й району, в Охтирці — найбільший — загиблим землякам та Алея героїв, де встановлено бюсти Героям Радянського Союзу і повним кавалерам ордена Слави. Створено експозиції у міському музеї та меморіальних куточках навчальних закладів. Іменами героїв війни названо наші вулиці. Проводиться робота з надання соціальної підтримки ветеранам і патріотичному вихованню підростаючого покоління. Значний досвід у цьому плані у міської організації ветеранів війни і праці — однієї з найповажніших за часом створення в нашому краї. Активісти ради беруть участь в усіх важливих заходах, спрямованих на вшанування тих, хто наближав день святої Перемоги.
В останні десятиріччя минулого століття армійський потенціал нашого краю був досить високим — тут діяли військові підрозділи інженерних військ, ракетних військ стратегічного призначення, авіації, протиповітряної оборони, внутрішніх військ. Нині число їх зменшилось, але бойові одиниці залишились, при більшості з них, чи окремо працюють ветеранські організації, котрі спрямовують свою роботу на колишніх військовослужбовців практично усіх родів військ, які у нас були представлені. Отож спробуємо оглядово познайомити вас з усіма цими формуваннями.
Найчисельнішою і, схоже, з найтривалішою за часом біографією у нас була інженерна бригада. Нині це полк, де службу проходять не солдати-строковики, а воїни-контрактники, що на думку вищого командування повинно позитивніше впливати на якість бойової підготовки. І, очевидно, в цьому є сенс, і перевірки посадовців з військового округа, з Міністерства оборони, участь наших представників у навчаннях різного масштабу, в тому числі міжнародних, показує — рівень нашого інженерного полку заслуговує на найвищі оцінки.
Важко переоцінити значення частин Ракетних військ стратегічного призначення, які базувались під Климентовим та Буймерівкою. Особовий склад та ракети стояли на реальному цілодобовому бойовому чергуванні, захищаючи мирний спокій держави від зазіхань добре озброєного противника. Не можна не наголосити, що й наші ракетники брали участь у безпрецедентній за складністю та значенням операції “Анадир” на далекій Кубі. Нині у соснових лісах під Охтиркою ракет немає. Але військовослужбовці колишніх частин залишились у місті, нині об'єднались у ветеранську організацію “Долесть, мужність та честь” і разом зуміли створити, зокрема, благоустроєний сквер з пам'ятним знаком ракетникам.
Теж особливою можна назвати ще одну сторінку Охтирки військової — діяльність 809-го навчального авіаційного полку. Тисячі молодих льотчиків вперше піднімались тут на крило, а згодом ставали асами неба, командирами частин, наукових і навчальних підрозділів, головнокомандувачами і навіть міністрами Збройних Сил різних держав. В охтирському небі розпочинали свої польоти авіатори, які досягали в майбутньому найвищих вершин у професії, піднімались у космічний простір. Не чути зараз над містом звичного гулу літаків. Але авіатори не втрачають на це надії. Живуть активним життям, на що їх спрямовує і міська організація ветеранів війни та військової служби “Маю честь”, переважну більшість якої і складають вихідці з 809-го авіаполку.
У чомусь колегами авіаторам є військові радіолокаторники, котрі вже багато років ведуть спостереження за тим, щоб у небі над нами не з'явились літальні апарати, які б загрожували місцевому населенню, об'єктам промисловості, оборони тощо. Цілодобово, в свята і в будні, за будь-якої погоди вони — на чергуванні, тримають руку на пульсі неба. Тут знають про всі регулярні й окремі рейси цивільної авіації, навчальні польоти різних військових частин. А коли буде виявлено незнайомий нам літак, негайно почнуться дії за сигналом “Тривога”.
Є на Охтирщині військове формування, що має не схожу на інших спрямованість служби. Ця частина базується на колишній території ракетників, підтримує і розвиває так би мовити соціальну складову існуючої колись матеріальної бази. Завдання має зовсім інші, ніж попередники. З часом змінювались назва, підпорядкованість частини, але загалом можна сказати, що відіграють важливу роль стримуючого фактора. Так, виконували поставлені завдання як підрозділ Національної гвардії України, потім — як частина Внутрішніх військ. І завжди вправлялись досить відповідально та професійно.
Серед численних пам'ятників і пам'ятних знаків в Охтирці є особливий, що нагадує відразу і розрив снаряда, і квітку тюльпана. Його встановлено в знак шани до воїнів, котрі виконували свій військовий і інтернаціональний обов'язок в далекому й суворому Афганістані. По-різному тепер ставляться до самого факту, що Радянський Союз вступив у тривалий збройний конфлікт на чужій землі. Однак наші земляки, котрі одягали в той період солдатську форму, знали — йде війна, надійшов наказ командира — його потрібно виконати. І мужньо йшли в бій, як і їхні батьки та прадіди в різні часи. Нині колишніх воїнів-охтирчан гуртує ветеранська організація “Солдати Афгану”.
Не можна не згадати й ще одну громадську організацію Охтирки, котра об'єднала людей, які ризикували здоров'ям, життям заради інших. Це учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Серед них дійсно було немало людей у погонах, про яких ми говоримо сьогодні. А була й значна кількість цивільних, котрі так само, як і військові йшли в найнебезпечніші зони, брали участь у найскладніших операціях — і врешті спільними зусиллями врятували Україну, та й населення деяких сусідніх від того, що ніс з собою розбурханий Чорнобиль.
Найсвятіша то справа — захищати рідну землю від ворога, від біди. Заради цього йшли на двобій наші славні предки, солдати ХХ століття. І не можна перерахувати їх усіх — героїв історії і сучасності, воїнів і звичайних людей, котрі готові віддати все заради щасливого майбуття свого народу й Вітчизни.
|
