Харківському університету повітряних сил - 80 років

Набирає висоту військовий літак... Ніякими словами, мабуть, неможливо передати всі ті почуття, які охоплюють льотчика, коли він піднімає у повітря багатотонну машину. Скільки знань, вміння, фізичної витривалості потрібно мати, щоб зробити це! До того ж, злет — то лише початок, а попереду висота, складні маневри в небі, і чи не найважчий етап кожного польоту — посадка, коли при швидкості в кількасот кілометрів на годину, потрібно наблизити літак сантиметрів на п'ятнадцять до землі і м'яко її торкнутись. Далеко не кожен може освоїти складну науку літати... Але, якщо було велике бажання, роками трудився над опануванням професії, маєш мужність підніматись на кількакілометрову висоту — мрію можна перетворити в реальність. І тоді в небі за штурвалом крилатого сріблястого дива справді співає душа!

В Охтирці немало людей, яким ці почуття знайомі. Адже з 1968 по 1999 роки у нас базувався 809-й навчальний авіаполк Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Для охтирчан це не просто назва військового підрозділу. То — частина біографії міста, долі сотень льотчиків, техніків, членів їхніх сімей. Значне число вихідців з 809-го, хоч родом з багатьох куточків колишнього великого Радянського Союзу, під час і після служби в Охтирці оселились тут назавжди, стали однією з найпомітніших груп міського населення. І зараз, коли авіаполк розформовано, багато авіаторів, незважаючи на вік, продовжують працювати в інших сферах — від приватного сектору до органів державної влади, беруть найактивнішу участь у суспільному житті. Саме первинна організація авіаторів є і найбільш дієвою в громадській організації ветеранів війни і військової служби “Маю честь”, яку очолює депутат міської ради Леонід Могилко. За роки роботи все поповнюється список спільних хороших справ, є немало що пригадати. Але у ці дні головною темою, яка відразу спливає при зустрічах наших авіаторів — ювілей військового з'єднання, до якого входив і 809-й навчальний авіаполк. Нині це Харківський університет повітряних сил, і йому виповнилось 80 років. 
Дуже хотілось і багатьом охтирчанам приєднатись до привітань цьому потужному, авторитетному колективу, зустрітись з друзями, викладачами, знову побачити рідні аудиторії, казарми, навчальні центри. Активісти організації “Маю честь” сформували для поїздки делегацію у складі представників різних років служби, різних авіаційних професій. У кожного за плечима — велике, насичене життя, пов'язане з небом. Наприклад, Петро Бринжала пройшов шлях від льотчика-інструктора на базі під Охтиркою до командира ескадрилії, свого часу виконував непросту місію військового радника під час війни в Афганістані. З інструкторської роботи починав Володимир Новіков, нині теж підполковник у відставці. Службу проходив не лише в Охтирці, а на інших авіабазах; завершував її начальником групи керування польотами. Микола Михальков відповідав за діяльність одного з військових спецвідділів, проходив службу також на території Німеччини та Угорщини.
Рухаючись мікроавтобусом з Охтирки до Харкова, наша делегація робила зупинки в окремих населених пунктах, відвідувала друзів-однополчан, які там оселились. Звучали пропозиції їхати разом на ювілейні заходи. Хто з ветеранів відчував у собі сили, з задоволенням погоджувались. Тоді екіпаж “Газелі” поповнювався, як ось, зокрема, в особі Івана Омельченка — одного з тих, кого в полку називали “душею колективу”. 
Продовжимо знайомство з охтирчанами-авіаторами. Леонід Могилко був досвідченим фахівцем свого профілю - у авіаполку очолював службу зв'язку, а, як відомо, його якість, надійність для забезпечення контактів з бортами у небі — справа життєво важлива. Валентин Солошенко був заступником командира ескадрил'ї (“замкомеска”, як скорочено звучить це з вуст авіаторів) з політичної частини, тобто, займався ще й виховною роботою. Шанували у 809-у полку за професіоналізм, відповідальність, зваженість у прийнятті рішень командира авіаланки, як і багатьох його колег, льотчика 1 класу Ігора Шарая. Анатолій Чихута в роки служби був заступником командира ескадрил'ї, а крім вкрай потрібних для роботи з молодими педагогічних навичок, покоряв усіх умінням, рекордами у літаковому спорті. Іван Чебукін представляє в делегації загін техніків літаків, які роками дбали про те, щоб всі системи, механізми, прилади крилатих машин працювали “як годинник” - чітко, без збоїв. Від цих людей залежала безпека польотів. Як приємно було знову бачитись з друзями, пригадувати особливу для кожного частину життя... 
Справжнє свято душі делегація відчула у Харкові. Ще задовго до того, як прозвучали фанфари відкриття урочистостей. Наголосимо, що перша столиця України надала для свята авіаторів найсучасніший, найкращий зал міста — академічний театр опери та балету імені Миколи Лисенка, що на вулиці Сумській, у самісінькому центрі Харкова. Величезний майданчик перед закладом культури, просторі фойє того дня ледь вміщали численні делегації, які прибули не лише з усіх куточків України, а й з Російської Федерації, Білорусі, Молдови, з далекого зарубіжжя. Звідусіль лунають вітання, авіатори міцно тиснуть руки шанованих командирів, обіймають друзів, з якими не бачились багато років. Посмішки, радісні вигуки, і відразу запитання: “А пам'ятаєте, як ми!..” В такі хвилини дещо менше звертають увагу на звання, вік. Сьогодні зібралась разом одна велика родина Харківського університету повітряних сил, крилаті сини якого протягом багатьох десятиліть творили історію авіації і навіть космонавтики. Серед вихованців цієї авіаційної “альма-матер” - надзвичайно авторитетні, поважні люди, без перебільшення справді історичні, легендарні постаті як для колишнього Радянського Союзу, так і для сьогоднішньої Росії, України, інших держав. Та під час таких побачень з юністю нині маршали і генерали, міністри, головнокомандувачі, космонавти ніби забувають про свої титули, з задоволенням спілкуються з однополчанами, усіма гостями свята, в тому числі й телеканалом “Пульсар”.  
Для нашої делегації було особливо приємно, що ті, кого доля військового хоч на деякий час приводила в Охтирку, і зараз пам'ятають ті роки, 809-й навчальний полк, наше місто.
Леонід Семенович Дудар — нині найповажніший за віком командир навчального авіаполку, що базувався поблизу нашого міста. Ветерани-авіатори його пам'ятають і шанують. Жартома він називає Охтирку центром Всесвіту, але й насправді молоді льотчики її так і називали. Адже усі ми, як найсвятіші, згадуємо місця, де зростали, мужніли, ставали людьми, в серці тримаємо імена вчителів, котрі навчили нас грамоті, основам наук, потім наставників, які допомогли опанувати професією. І що може бути важливішим для льотчика, ніж пам'ять про аеродром, де вперше піднявся у небо, місто, яке вперше побачив з висоти літака, а потім у ньому й жив... Отож тисячі авіаторів, котрі розпочинали військову біографію з нашого авіаполку, з Охтирки і вважають їх найголовнішими в своєму житті. 
Спогади, найкращі побажання звучали й звучали того дня і тут, у театральному фойє, у головному залі, куди теж вже почали проходити гості свята; бажаючі долучились до переглядів кадрів відеофільму на розміщених там великих екранах... Варто сказати, що наш навчальний полк, колективи авіаучилищ, які теж влились до складу Харківського університету повітряних сил, нинішнього ювіляра, давали дуже високий рівень підготовки. І якщо зерна льотної науки потрапляли, як-то кажуть, на благодатний грунт, недавні курсанти отримували реальні можливості для найвищого злету в професії, у службі Вітчизні. В цій єдиній родині проходили навчання чи служили на різних посадах у майбутньому командуючий авіацією Московського військового округу генерал Казачкін, міністр оборони Молдови генерал-лейтенант Посташ, два міністри оборони України — Костянтин Морозов та Анатолій Гриценко (останній і зараз має немало друзів-однополчан в Охтирці). З цієї ж великої родини також маршал авіації Шапошников, колишній міністр оборони Радянського Союзу, він і дав нам перше інтерв'ю-вітання у фойє театру опери та балету.
Когорта харківських військових училищ, охтирський авіаполк завжди особливо пишались тим, що виховали цілий загін таких авіаційних фахівців, котрі згодом змогли розпочати підготовку навіть до космічних польотів. !4 наших асів неба піднялись до висот космосу. Зараз багатьом відомі такі імена, як Володимир Аксьонов, Георгій Добровольський, Володимир Ляхов, Анатолій Арцебарський, Василь Циблєєв, Володимир Васютін. З величезною повагою ставимось до Олексія Леонова, його теж називаємо своїм. Він — двічі Герой Радянського Союзу, перша на планеті людина, котра вийшла у відкритий космос. Олексій Архипович з задоволенням приїхав на свято до Харкова, фотографувався з делегаціями; трішки поспілкувався і з нами.
Дуже приємно було бачити серед учасників ювілейних заходів відомого космонавта Олександра Волкова. Він — один з рекордсменів за часом перебування в космічному польоті. А починалась його дорога до зірок саме з охтирського аеродрому, з нашого навчального полку. Олександр Олександрович добре пам'ятає цю частину своєї життєвої долі. 
Але час вже усім вирушати до глядацької зали. На гостей ювілейного зібрання чекають зустрічі з керівниками цього вищого навчального закладу різних років, викладачами, видатними випускниками, привітання від найвищих посадових осіб держави, військового командування. Будуть нагороди, квіти, великий концерт майстрів сцени Харкова та Києва. Свято, яке додасть згадок про минулі роки, тепла в душі, сподівань на майбутнє ще не раз зустрітись у цих стінах з друзями і молодістю. Ювілей справді був незабутнім, масшабним, про всі заходи відразу не розповісти. Ми ще повернемось до розповіді про це свято, про наших славних авіаторів, без яких неможливо зараз уявити і нашу Охтирку. А зараз зробимо акцент на одному номері, який належав і до урочистостей, і до концерту. Це був справжній гімн Харківського університету повітряних сил. А присвячувався Івану Кожедубу (до речі, уродженцю Сумщини!) — прославленому льотчику-винищувачу, тричі Герою Радянського Союзу. Ім'я Івана Микитовича і носить зараз університет повітряних сил. Молодим його вихованцям є на кого рівнятись...