Зустрілись друзі в Ківшарі — з найбільшого заводу міста... |
||||
|
 Отже, свято розпочинається... Схоже, якесь дуже незвичайне, хоча навколишня обстановка ніби й не зовсім співпадає з мелодією — не схоже на залу для привітань. Навкруги — кремезні сосни, галявини, до яких стежками поспішають люди. Ось для них подія, на яку збираються, і є однією з найбажаніших у році, про яку потім згадують аж до наступної. І всі сподіваються, що така знову обов'язково відбудеться — за традицією в останню неділю травня, в благодатну пору розквіту природи. Улюблене всіма охтирчанами урочище Ківшар ніби спеціально готується до прийому — чепуриться, утримує над хвойними верхівками лагідне сонце на тлі яскравої, глибокої сині неба. Ще б пак, адже цього дня під затишний полог лісу збирається велика родина виробничників, у свій час найбільша в Охтирці — працівники заводу “Промзв'язок”. Вони його досі так називають, адже порівняно недавно перейшов до складу Держкомітету з нафтової, газової та нафтопереробної промисловості, зрозуміло, змінивши назву й основну спеціалізацію, ставши акціонерним товариством, як того вимагала нова економічна ситуація. В усякому разі, для них це у часових рамках менше, від того, скільки хто тут пропрацював — по 30, 40 років...До тієї пори, як на Охтирщині взялись за нафтогазовидобуток, почали набирати силу спеціалізовані виробництва потужної галузі, “Промзв'язок” був за масштабами підприємством №1 для міста. І тому, що продукція розходилась величезними обсягами по території всього Радянського Союзу, що для виконання таких завдань потрібен був кількатисячний колектив... А ще — завод був для його працівників справді рідною домівкою. Не заради красивого слівця так говорили — то було змістом життя не одного покоління заводчан. Виробництво, яке ставало на ноги, з початком Великої Вітчизняної війни довелось евакуювати вглиб країни, там розгортати, виконувати виробничі завдання у надзвичайно складних умовах. Згодом повторити все те, але вже з поверненням додому після пере-моги над ворогом. Разом з цехами, відновлювали й рідне місто. Скільки всього в Охтирці пов'язують з промзв'язківцями! Разом брались за найскладніші справи — і на підприємстві, і в житті міста. З кожним роком заводська родина росла чисельно. З'являлись багатоквартирні будинки, цілі вулиці заводчан. Нерідко їхні діти, онуки теж йшли працювати на “Промзв'язок”, зміцнювали авторитет підприємства. Молодші у будні опановували досвід виробничників зі стажем, вчились у заводському ж опорному пункті вищої освіти, в години дозвілля займались художньою самодіяльністю у Палаці культури “Промзв'язку”, відпочивали на майданчиках парку підприємства... Звісно, їм є тепер що пригадати, цим людям, у яких за плечима по кілька десятиліть життя однією великою родиною... Справді, саме від Любові Пось кілька років тому прозвучала думка про те, що варто спробувати зібрати ветеранів “Промзв'язку”, щоб відпочити разом у неформальній обстановці, пригадати роки минулі, поділитись пережитим, сьогоднішніми новинами. Зерна ідея впали, як то кажуть, у благодатний грунт. І ось уже кілька років ветерани підприємства, часто разом з сім'ями приходять у Ківшар, з радістю спілкуються. І Любов Олександрівна, звичайно, теж разом з друзями... Кожного переповнюють емоції, звідусіль линуть розповіді про те, як трудились і відпочивали разом, звучать слова вдячності рідному колективу. Незмінний учасник зустрічей у Ківшарі — Надія Барановська, теж промз'язківець зі стажем, яка першою підтримала ідею Любові Пось про ось такі “зелені вогники” на природі у колі друзів. Тільки порадіти можна за ветеранів підприємства, яке нині знаємо за назвою “Нафтопроммаш”. Щойно завершилась ця зустріч, як заводчани вже почали будувати плани на наступну. До речі, у 2012-у виповнилося б сто років з дня народження Семена Гафановича, який протягом багатьох літ очолював “Промзв'язок” — людині, котру щиро поважав не лише завод, а й все місто, він також частина біографії нашої Охтирки. |
| Останнє оновлення ( Вівторок, 13 грудня 2011, 15:07 ) |
